Музика і гумор...

1 квітня - вважають днем гумору, днем сміху. От і я вирішила присвятити сьогодні публікацію цій темі. Адже видатні музиканти, композитори теж вміли посміятися над своїми та чужими вадами, мали тонке почуття гумору. Пропоную вам декілька анекдотів про музику та веселі малюнки-карикатури до цієї теми. Смійтеся на здоров'я!

Якось композитор Йоганнес Брамс гостював у одного аристократа. Бажаючи догодити своєму гостеві, господар велів за обідом подати на стіл краще вино зі своїх підвалів.
Він підняв тост на честь композитора і закінчив його так: 

- “Панове! Це найкраще вино з моїх підвалів, я б навіть сказав – Брамс серед вин!” Згодом він запитав композитора, чи йому сподобалося вино. Той відповів:
- “Вино непогане, але чи немає у вас серед вин ще й Бетховена?”

Брамс довго лікувався на одному модному курорті і пив мінеральну воду. Коли курс лікування закінчився, лікар запитав його: 
- “Чи задоволені ви лікуванням? Можливо вам чогось не вистачає?” 
Брамс був чемний: 
- “Щиро вам вдячний, у мене все на місці. Всі хвороби, які привіз сюди, я везу назад”.

Одного разу Брамс на концерті акомпанував посередньому віолончелісту і навмисно грав занадто голосно, щоб заглушити його погане виконання. Після виступу віолончеліст був дуже незадоволений і заявив, що він сам себе не чув. Брамс зітхнув:
- “Щастить же ж комусь !”

 Один захоплений шанувальник, зустрівши композитора біля його будинку, захоплено вигукнув:
- “Уявляю, що буде написано на стіні цього будинку після вашої смерті”.
- “Здається квартира”, – відповів Брамс.

Організатори одного великого світського прийому дуже хотіли дістати собі Брамса. Вони вирішили зробити композитору приємне, доставили йому список всіх запрошених і запропонували викреслити всіх неугодних йому людей. Брамс на секунду задумався і викреслив тільки своє прізвище.

Організатори одного великого світського прийому дуже бажали присутності Брамса. Вирішивши хоч якось переконати композитора, вони дали йому список запрошених, запропонувавши викреслити імена людей, яких він не хотів би там бачити. Хвильку подумавши, Брамс викреслив тільки своє прізвище.

Один молодий композитор звернувся до Брамса з проханням оцінити його новий твір. Брамс довго й уважно вивчав партитуру, потім похитав головою і спитав:
- “Молодий чоловіче! А де ви купуєте такий гарний нотний папір?”

 - Що це ви пишете тільки сумну музику? – спитав якось видавець молодого композитора Брамса.- Напишіть щось веселе.
- Спробую, – відповів той.
Через кілька днів він прийшов у видавництво з великим згортком.
- Ну як, вийшло? – запитав видавець.
- Не знаю, – сказав Брамс і простягнув ноти.
Новий твір називався так: “Весело я йду в могилу”.

Улюбленою іграшкою маленького Брамса були олов’яні солдатики. Він міг годинами вибудовувати свою “олов’яну армію”. Але й ставши вже дорослим чоловіком і прославленим композитором, Брамс продовжував довго бавитись в солдатиків.
- Ах, маестро, як так можна? – дивувалися друзі. – Ви зовсім не шкодуєте свій час!
- Панове, ви нічого не розумієте ні в творчості, ні в олов’яних солдатиках, – відповідав композитор.
- Варто мені вибудувати мою вірну армію і скомандувати їй: “вперед”, як до мене негайно приходить натхнення, і тоді, як мої солдати біжать на штурм, я біжу до рояля…

Молодий композитор вмовив Антона Рубінштейна програти йому дві свої п’єси. Зігравши одну п’єсу, хотів був вже розпочати другу, та Рубінштейн його швидко зупинив, сказавши:
— Дякую, шановний, не переживайте, друга п’єса мені значно більше сподобалась!

Брамс був надзвичайно популярним композитором і тому безліч дилетантів постійно набридали йому проханнями прослухати їх твори… Будучи ввічливим і доброзичливим, композитор, проте, всіма доступними засобами намагався позбутися цих, як правило, порожніх відвідувань. 
Одного разу, виходячи зі своєї квартири на третьому поверсі, Брамс зіткнувся на сходах з якимось молодим чоловіком з великою зв’язкою нот в руках… Без сумніву, це був ще один з його прихильників. На щастя, шукач слави не знав Брамса в обличчя. 
- Пане, не могли б ви мені підказати, де тут живе знаменитий композитор Брамс? - звернувся молодий чоловік до Брамса. 
- З превеликим задоволенням, – люб’язно відгукнувся Брамс, – композитор Брамс живе на третьому поверсі… – і, вклонившись, пішов у своїх справах.

— Яка відмінність між хорошим диригентом та поганим? — запитали якось у Ганса фон Бюлова.
— Розумієте, хороший диригент тримає партитуру в голові, а поганий — голову у партитурі,— відповів той.

Маючи досить уїдливий темперамант, Брамс ніколи не пропускав нагоди відпустити гостре слівце. Друзі знали про цю рису композитора і ставилися до його лихослів’я, як до належного. Одного разу, попрощавшись з друзями, Брамс пішов додому. Незабаром він повернувся зі словами: 
- Пробачте мені. 
- Але за що, ти ніби сьогодні нікого не образив! 
- За це і прошу вибачення. Я нікого з вас не образив, а це на мене зовсім не схоже.

Один аристократ, великий любитель музики якось із сарказмом запитав у Брамса:
- Маестро, а чи не здається вам, що тема фіналу вашої Першої симфонії разюче схожа на аналогічну тему Дев’ятої симфонії Бетховена?
- Справді, це так! Але набагато більш вражаючим те, що кожен осел вважає своїм неодмінним обов’язком повідомити мені про це!

Один соліст, що репетирував з Бюловим, постійно спізнювався на репетиції. Диригент тактовно запитував того:
— Напевне, я з оркестром приходимо зашвидко?
Та одного разу співак прийшов вчасно. Але oркестранти, які звикли постійно його чекати, порозходились.
— Браво, — вигукнув Бюлов, — тепер весь оркестр з’явився згідно вашого розкладу.

Брамс не відзначався красномовством. Після виконання його Першої симфонії (її часто називають “десятою симфонією Бетховена”), було влаштовано банкет, де серед присутніх був чеський віолончеліст і композитор Давид Поппер. Брамсу дали слово, і він почав так:
- Творіння музики – досить важка справа… – тут він надовго замовк, мабуть не знаючи, що говорити далі, і нарешті продовжив: – Наслідувати значно простіше, однак про це з великим знанням справи може розповісти мій друг Поппер.
Тоді Поппер встав і, сміючись, відповів:
- Панове, Брамс стверджує, що я фахівець в наслідуванні; не знаю, чи це дійсно так. Знаю тільки, що єдиний композитор, кого корисно наслідувати, це – Бетховен. Але якраз про це більш детально може розповісти саме мій друг Брамс…

Якось Йоганн Штраус – відомий вже у той час композитор, зустрів у Відні товариша, з яким цілих двадцять років тому сидів за шкільною лавою.
— Ах, Йоганн, як я радий тебе бачити! До речі, розказуй – чим ти займаєшся? — запитав приятель.

Одна малообдарована співачка давала концерт. Перед виступом вона попросила Брамса дати їй раду…
- Панянко, ви готові до виступу? – поцікавився той.
- Звичайно, маестро! Можете прослухати мене зараз?
- Ні, ні, , перепрошую – ви мене не зрозуміли, – жваво заперечив Брамс, – я лише хотів дізнатися, чи зшили ви до концерту плаття та чи купили рукавички?
- Ну звичайно, та чому вас цікавлять такі дрібниці?
- Так ви ж просили поради. Та коли б ви не зробили всього цього, я б не радив вам виступати…

Другою пристрастю після музики у Брамса з раннього дитинства було читання. Він читав стільки, скільки дозволяв час. Читання було для нього одночасно розвагою, відпочинком і потребою. Брамс частенько наставляв своїх учнів:
- Щоб стати хорошим виконавцем, треба не тільки багато вправлятися на інструменті, а й багато читати. Книга будить уяву, не дає лінуватися розуму. Читайте, панове, читайте якомога більше!
- А коли ж займатися інструментом? Адже він теж потребує часу! – З подивом питали учні.
- Було б бажання, а час завжди знайдеться! – рішуче відповідав книголюб-учитель. – Наприклад я, ще будучи дитиною, змушений був заробляти сам на життя, граючи всілякі дурниці в матроських кабачках Гамбурга. Робота була для мене нудною, поки я не здогадався поставити на підставку замість нот книгу! Правда, часом, зачитавшись, я й не помічав, як замість танців починав грати сонату Бетховена… Але, чесно кажучи, п’яним матросам було все одно, вони танцювали і під Бетховена. Так що і вони, і я проводили вечори у взаємному задоволенні.

Якось одного разу російський композитор О.Бородін запросив до себе на вечерю друзів. Вони гарно проводили час за бесідами та розвагами, аж ось раптом композитор встав, почав одягати пальто та прощатись:
- Бувайте здорові, мушу йти – у мене зранку лекція…
Лише після заглушливого реготу він згадав, що знаходиться у себе вдома.

Одного разу дружина “короля вальсів” Йоганна Штрауса попросила Брамса написати кілька рядків у її сімейному альбомі. Брамс дуже любив музику Штрауса і високо цінував його талант.  Взявши перо і, накидавши перші такти вальсу Штрауса “На прекрасному голубому Дунаї”, він знизу зробив приписку: “На жаль, музика не моя. Йоганн Брамс”.

Брамс завжди охоче допомагав усім, хто потребував його допомоги, причому робив це від щирого серця. Він дуже симпатизував чеському композитору Антоніну Дворжаку, з яким познайомився якось в Празі і полюбив усією душею.
Брамс пропонував Дворжаку приїхати до Відня, і обіцяв допомогти йому знайти там роботу.
Дворжак сумнівався в успіху цього підприємства і відмовлявся, зіславшись на те, що життя в Празі набагато дешевше.
- Не турбуйтесь, – наполягав Брамс. – Ви цілком можете розраховувати на мене. Справа в тому, дорогий Антонін, що в мене є стан, але немає дітей, а заводити їх на старості років вже пізно …
- Ви мене хочете усиновити? – пожартував Дворжак.