4 березня народився Михайло Вербицький, творець Гімну України: талановитий, але самотній

205 років тому народився Михайло Вербицькй – видатний прогресивний діяч, священик і композитор, творець Гімну України, пише Depo.Життя

Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури. Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства. Високий художній рівень творів Вербицького, майстерність композиторського письма дають право називати його першим західноукраїнським композитором-професіоналом, незважаючи на те, що він не закінчував спеціальних музичних шкіл і сучасники вважали його аматором.

Він є автором музики до найголовнішої пісні країни – гімну.

Тривалий час вважалося, що вона була створена у 1862—1863 рр., але без відповідних наукових аргументів. Текст Павла Чубинського у Галичині вперше був опублікований близько 15 січня 1864 року. Ймовірно, це надихнуло отця Михайла (або йому було замовлено перемишльською “Громадою”) написати патріотичну пісню.

Початок 60-х років ХІХ століття відзначалося пожвавленням духовного життя в Галичині. Польська молодь носила “рогатувки”, польскі чобітки”, емблеми із зображенням орла білий орел на червоному фоні, співали на своїх зібраннях бойову пісню польських повстанців —”Jeszcze Polska niezginela”. Не відставали від поляків й молоді українці, вони вбиралися в червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі шапки, а от бойової патріотичної пісні не було.

І от у львівському журналі “Мета” № 4,1863 рік, з’явився патріотичний вірш поета з Бориспіля Павла Чубинського — “Ще не вмерла Україна”. Цей вірш припав Вербицькому до вподоби високопатріотичним змістом і легкістю форми. Спочатку він представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах гімназійної “Громади” в Перемишлі, а згодом, щоб усі члени “Громади” могли заспівати разом, зробив з неї хорову композицію.

Урочисто заспівали “Це не вмерла Україна” хором, але ще не в якості гімну (це відбудеться через рік) в Перемишлі 1-го липня 1864 року.

“Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей серце болить” – таку рецензію написав Пантелеймон Куліш.

Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою “Кобзар”.

Михайло Вербицький народився на Надсянні (Явірник Руський, Сяноцький округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині це Польскі землі) в родині греко-католицького священика. Коли Михайлу виповнилося 10 років, помер батько, а матір, вдруге вийшовши заміж, офіційно відмовилася від батьківських прав. Ним та його молодшим братом надалі опікувався їхній далекий родич перемишльський владика Іван Снігурський – один з найяскравіших діячів Української греко-католицької церкви.

У 1828 році Снігурський заснував хор, а згодом і музичну школу, в яких співав, навчався і Михайло. Побачивши великі успіхи хору отеці Іван запрошував для роботи із хором провідних композиторів та диригентів.

В 1833 Вербицький вступив у Львівську духовну семінарію. Віе керував семінарським хором опанував гру на гітарі. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, здобули широку популярність у галицькому домашньому музикуванні. До нашого часу зберіглося створене ним “Поученіє Хітари”, яке стало першим таким посібником в Україні.

Михайла двічі виключали з семінарії через “веселі пісні, гру на гітарі, запізнення на ранкові молитви”. Втретє Михайло припинив навчання через перший шлюб та необхідність утримувати сім’ю. Перша дружина — австрійка Барбара Сенер, померла через рік після одруження, залишивши Михайлу сина Івана. Ще перед закінченням семінарії Михайло Вербицький вдруге одружився, але нова дружина теж невдовзі померла, народивши сина Андрія.

Навчання Михайла Вербицького в семінарії проходило мляво. У 1837 р. він кинув богослов’я. Михайло Вербицький одружився, але сімейне щастя митця було недовгим. Через рік жінка померла, залишивши його із сином-немовлям.

Обтяженому сім’єю – двома малюками, та ще й без дружини, Вербицькому жилося вкрай нелегко. У період, коли він розставався із семінарією, доводилося заробляти на хліб уроками музики у приватних домах, викладав спів у вірменському монастирі бенедиктином, диригував хором Ставропігійського інституту.

У 1849 році у Перемишлі організувався театральний гурток. Вербицький писав музику до вистав і виступав як актор. У цей час написав музику на текст Івана Гушалевича “Мир вам, браття, всі приносим”. Цей твір Головна Руська Рада визначила гімном Галичини під час “Весни народів” 1848—1849 років.

Тільки в 1850 році Вербицький нарешті зміг закінчити Львівську семінарію і отримав ієрейські свячення. Він дістав посаду в с. Завадові, далі — в с. Залужа-Стрілки, а в 1852 р. став священиком невеликого села Млини, Яворівського району, біля Перемишля, де жив до самої смерті. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця, в якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію.   

Будучи священиком, він писав Літургійні композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. “Єдинородний Сине”, “Святий Боже”, велично-пафосне “Алилуя”, яке в народі називають козацьким, “Отче наш”, причасний “Хваліте Господа з небес”, “Ангел вопіяще” та інші.

З відкриттям у Львові театру “Руська Бесіда” в 1860 композитор знову звернувся до жанру співогри. Для цього театру Вербицький написав побутову мелодраму “Підгіряни”, одну з найпопулярніших п’єс композитора, згодом “В людях ангел, не жена, вдома з мужем сатана”, “Сільські пленіпотенти”, “Простачку”. Твори Вербицького приблизно до Другої світової війни становили основу репертуару західноукраїнських виконавських колективів. Важко назвати будь-який концерт чи святковий вечір того періоду на якому б не звучала його музика. Композиції Вербицького міцно увійшли у практику домашнього музикування, витіснивши звідтіль низькопробні зразки зарубіжного бюргерського мистецтва. На його творчих традиціях виховувалося ціле покоління західноукраїнських музикантів.

В останні роки життя композитор вчителював, писав статті і музику. Серед його учнів були священики-композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський. Помер у селі Млинах (наразі це землі Підкарпатського воєводства Польщі) від раку язика.

4 березня - день народження Володимира Івасюка. Цікаві факти з життя композитора.

10 фактів про автора безсмертної "Червоної рути" Володимира Івасюка: 

4 березня 1949 року у Кіцмані Чернівецької області в сім'ї вчителів Михайла та Софії Івасюків народився відомий композитор, автор безсмертної "Червоної рути" Володимир Івасюк.

1. Хлопчика назвали Володимиром – на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Cамійленка.
2. Змалечку він тягнувся до музики, в три роки найбільшим задоволенням були репетиції вчительського хору, куди його брали батьки. З п’яти сам починає вчитися грати на скрипці.  Музичну школу в Кіцмані відкрили за клопотаннями Михайла Івасюка та інших батьків.
3. Володимиру Івасюку «світила» золота медаль, якби не прикрий випадок: у десятому класі він з друзями гуляли парком, і хтось закинув картуз на гіпсовий бюст Леніна. При спробі зняти незакріплений бюст упав із постамента і розбився. Усі потрапили до міліції, було відкрито «Справу Володимира Івасюка», постало питання про виключення його із комсомолу, вигнання зі школи. Зрештою, скандал зам’яли, але в атестаті з’явилися четвірки з історії СРСР та суспільствознавства.
4. Ця ж історія завадила йому стати студентом Чернівецького медичного інституту попри блискуче здані вступні іспити. Хтось доніс про «справу» і 31 серпня 1966 року замість студентського квитка Івасюк його чекали звинувачення, що він «нечесним шляхом пробрався у лави радянських студентів» і наказ про виключення. Лише через рік, отримавши рекомендацію від заводу «Легмаш», Івасюк став студентом медінституту.
5. Багато пісень Володимир Івасюк писав під псевдонімом, оскільки не був членом спілки композиторів, а тому відомі колективи не мали права брати їх до репертуару. Попри це пісні Івасюка перемагали на багатьох конкурсах в СРСР та за кордоном, їх співали від Камчатки до Чорного моря, а «Червона рута» стала справжнім світовим шлягером.
6. У Володимира Івасюка було дві освіти. Після закінчення Чернівецького медичного університету він вступив до Львівської консерваторії на композиторське відділення. Його професором був Анатолій Кос-Анатольський.
7. У Володимира Івасюка була дивовижна працездатність. Як згадував співак Ігор Кушплер, одного разу за ніч він написав оркестрову партитуру для 60 інструментів по пам’яті.
8. Телевізійні фільми «Червона рута» та «Пісня завжди з нами» принесли Івасюкові шалену популярність, хоча це призвело до виключення його з консерваторії через пропуски. Щоб поновитися, Івасюк звертається до психіатричної клініки (це була єдина змога отримати «виправдання» пропускам, і до такої практики вдавалося багато творчих людей). Пізніше цей факт зіграє фатальну роль у хвилі чуток, якою намагалися заглушити голос івасюкових пісень.
9. Влада спробувала видати смерть Івасюка за самогубство. Під цією протекцією партійні боси довго не давали згоди на поховання композитора на Личаківському кладовищі. . В газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття рідним Івасюка. В день похорон саме на цей час скрізь були призначені комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, були вказівки із загрозою виключення та звільнення з роботи.
10. Попри це похорон Володимира Івасюка перетворився на мовчазну акцію протесту. Тисячі львів’ян вийшли на вулиці, щоб провести свого улюбленця в останню путь. В той день у Львові не було жодної квітки – ними була встелена дорога до Личаківського кладовища.

Джерело: УІНП

14 лютого - день Закоханих.

            Можна багато розповідати про історію Святого Валентина і про традиції та походження цього свята. Є люди, які "підхопили" цю ідею та святкують, інші категорично не сприймають події як такої, що навіть не заслуговує уваги. Але я намагаюся в школі "маневрувати" між різними поглядами людей (хоча догодити всім, звичайно, просто неможливо), тому також трішки готуюся до цього свята. Діти, ніде правди діти, його дуже чекають і радіють своїм листівкам-валентинкам. Тож пропоную переглянути мої авторські розробки для уроків, де згадана тема кохання в музиці : Кросворди, вікторина, ритмічні малюнки. Ці всі матеріали можна завантажити із сайту "На урок" за посиланнями нижче:

https://naurok.com.ua/viktorina-muzika-i-kohannya-do-dnya-valentina-interaktivna-prezentaciya-146773.html
https://naurok.com.ua/ritmichni-malyunki-valentinki-89869.html
https://naurok.com.ua/muzichni-krosvordi-na-temu-kohannya-v-tvorchosti-kompozitoriv-89864.html

А я пропоную вам зіграти мою вікторину он-лайн: 

Тиждень музики в Жовківській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Музика - дзеркало почуттів. Вона може разом з вами радіти, сумувати, надихати, навіть лікувати. Тому ми впускаємо музику в своє серце, співаємо, танцюємо, слухаємо, вивчаємо, насолоджуємось її красою. Про все це розповідає відеоархів нашого Тижня Музики, що проходив з 27 по 31 січня 2020 року в Жовківській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1.

Співайте на здоров'я.... українських народних пісень!!!!

Дуже цікавий і змістовний допис про значення української народної пісні, музичну терапію та українські звичаї знайшла в інеті. Допис автора Ольги Гойденко ("Порадниця", 2001 р.) публікую дослівно, не змінюючи:

Людина здебільшого співає у двох випадках: від щастя та від болю. При цьому щастя більшає, а біль зникає. І якщо спів знеболює душу, то хіба не є наша пісня справжніми чудодійними ліками?

У чому ж секрет цього дивовижного впливу? 

Маестро Василь Триліс вважає, що його спричиняють насамперед система дихання співака та звуки пісні. Зі звуками зрозуміло: пригадуються публікації про їх оздоровчий ефект – зокрема церковних дзвонів. 

Але як саме дихає співак? Виявляється, так, як вимагає пісня. А українська народна пісня здебільшого потребує дихання неглибокого, оскільки їй властиві короткий вдих та довгий ритмічний видих. Отож співуча душа і призвичаюєть-ся до регулярного поверхневого дихання, котрому чимало людей нині вчаться за великі гроші й за спеціальними методиками. А той, хто співає, без особливих зусиль накопичує в крові багато альвеолярного вуглекислого газу та збагачуючи свою кров киснем. Коли ж кисню у крові вдосталь, маємо чудову профілактику інфаркту, інсульту й інших бід. 

Тож українська народна пісня – це ідеальна дихальна вправа, – підбиває перший підсумок Василь Триліс і, не даючи розслабитися, вже наголошує на винятковому духовному впливові пісні.

Що ми робимо, коли виникають проблеми? Переважна більшість людей замикається в собі, не маючи з ким поділитися, не сподіваючись на розуміння або не знаходячи потрібних слів. 

Психолог на це зауважить: так ми не вирішуємо проблему, а лише ховаємося від неї, “викохуючи” щось на зразок “міни сповільненої дії”. Як і коли вона вибухне, невідомо, але наслідки можна спрогнозувати – від сумних до трагічних. 

Звісно, втриматися від такого запитання важко. Ніби передбачаючи його, Василь Триліс звертає нашу увагу на тематику українських народних пісень. Створені практично “на всі потреби”, вони здебільшого оспівують наболіле. Величезна кількість пісень присвячена родинним стосункам, нещасливому коханню, важкій жіночій долі. А як детально подається кожна конфліктна ситуація, – переконуємося, про-слухавши кілька старовинних пісень. Отже, мудрі предки й без порад психологів не замовчували своє горе, а навпаки, виспівували його, осмислюючи та переживаючи. І хоч пісня нерідко викликала сльози – вона таки вела до краси та милосердя, полегшуючи життєвий тягар. Це спричиняло додатковий лікувальний ефект, – підкреслює В.Триліс і сипле новими цікавинками.

Виявляється, іноземці не просто шанують нашу пісню – вони ще й оздоровлюються нею! У Франції цей рух започаткувала донька нашого славетного Гната Хоткевича, почавши співати колискові… вагітним жінкам. Нині там створено спеціальний центр, де майбутні мами навчаються українським колисковим, отримують касети з ними тощо. 

Тамтешні фахівці дійшли висновку, що пісенна атмосфера української колискової дає дитині духовне здоров’я. За це й цінують наші пісні французи. Отож, знаймо, що “й ми, Химко, люди”, – і розповідаймо про це українським молодятам, аби первісткові готували не лише памперси та суміші, а й колискові пісні, – мо’, здоровішими душею виростуть?

Послухали й ми декілька колискових – і про кицю, що йшла по водицю, і про ягничку – й настільки розслабилися під оте довге а-а-а-а, що дехто в залі й позіхати почав, потираючи очі – недарма ж раніше нянька співала, доки сама не засне! 

Відчувається, на часі прохати шановного ведучого дати практичну пораду широкому українському загалові в особі наших читачів, які вміють та люблять співати і хочуть бути здоровими.

Я порадив би… СЛУХАТИ пісню. Просто вмикати радіо – і СЛУХАТИ. А вже коли якась припаде до душі – її розучуйте. 

Оце вам уся порада! – відповів зі сцени Василь Триліс. 

Чому ластівка прилетіла на Щедрий вечір?

У сиву давнину, коли наші предки жили у гармонії з довколишньою природою, ставились до неї з великою шанобливістю та вважали її частиною свого життя, всі святкування збігались із природними циклами.

      Свято зустрічі нового літа (року) називали Новоліттям. Народження чогось нового, початок року, наступний етап життя природно розпочинався із настанням нової пори, приходом весни. Перше березня (або 14 за новим календарем) було першим днем нового року.Настає Новий рік – і пробуджується природа, розквітають квіти, світ народжується заново. «Цього дня прокидається від зимової сплячки бабак, виходить на світ, свище три рази, а потім знову лягає на другий бік і так спить аж до Благовіщення» – говорилось у жартівливому повір’ї.

     «Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…» – ця пісенька прийшла до нас ще з тих далеких часів. Ластівки прилітають навесні і співаючи, радіють приходу нового року.

Отже, Новий рік українці святкували навесні. Так було до ХІІ століття…Згодом після хрещення Київської Русі у споконвічні традиції почали вплітатись біблійні мотиви. Новий рік припадав на святої Явдохи. «Явдоха хвостом махне – сніг повіє» – казалось у приказці. Тільки Явдоха має ключі від весняних вод – тих, без яких цьогоріч не буде врожаю.

Цей день в історії: 12 січня народився Гнат Хоткевич.

Цей день в історії: 12 січня народився видатний український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч Гнат Мартинович Хоткевич.

Про Гната Хоткевича я дізналася колись від свого сина, який змалечку дуже багато читав (і читає), і в певний час, десь у 2-3 класі дуже захопився постаттю цієї непересічної людини, навіть було музикував на бандурі та дав мені мотивацію для глибшого дослідження біографії Гната Хоткевича (😁🙂і не тільки Хоткевича, бо розробки про Моцарта, Баха, Вербицького та інших створювала колись теж "під нього", і головну роль завжди у всіх сценках, сценаріях він грав з величезним натхненням))). Мені пощастило передати синове захоплення дітям і ми з учнями зробили урок-проект, присвячений творчості Хоткевича (це вже було давно, але матеріали я зберігаю і використовую надалі). Можете завантажити з мого Google-диску за посиланням:

https://drive.google.com/open?id=16l4GY3Mc12105rIyCSDg8olG3770EBUF

Он-лайн вікторина про Хоткевича за посиланням: https://ukrerudyt.com/test.php?test=11
Про життя Гната Хоткевича можна писати роман. Народившись у Харкові, він, «східняк», прославляв у своїх творах Гуцульщину; заснував декілька унікальних театральних труп, акторами в яких були залізничники та неписьменні селяни; професійно грав на бандурі та навіть випустив підручник з мистецтва гри на цьому інструменті. Незважаючи на постійну зайнятість, ніколи не був заможним. Через це його двічі кидали жінки, залишаючи на виховання чоловіка дітей. Особисте щастя Хоткевич знайшов у похилому віці, але насолодитися ним повною мірою не встиг – настав період репресій 30-х років…

Читати більше: https://vsiknygy.net.ua/person/5962/?fbclid=IwAR2qZBCSajSZqYd_XaxIjsVEdh9oVN18jlxm3ASUppxTYjvVgD2jkYzcqeM