"Для нашого народу «Кобзар» − не просто настільна книга. Це святі для нашої Батьківщини рядки, які не втратили свою актуальність навіть через століття після їх написання."
У ці березневі дні ми відзначаємо день народження безсмертного українського пророка Тараса Шевченка. Всі ми знаємо його як геніального поета. Але Шевченко володів дуже багатьма талантами. Видатний гравер, живописець, прозаїк, поет, співак, режисер, драматург, актор, скульптор, фотограф... Тож ми з учнями нашої школи досліджували та вивчали грані талантів Шевченка і презентували свої проекти на уроках музичного мистецтва і мистецтва. В школі відбулися конкурси на краще читання поезій Кобзаря, виконання пісень на слова Шевченка та пам'яті Шевченка, конкурс малюнку до поезій Тараса Григоровича, а також вікторини, диспути "Чи був Шевченко кобзарем?" (тобто чи умів поет грати на музичних інструментах, зокрема на кобзі). Учні 5-а класу побували на урочистостях, присвячених Шевченку, в жовківському замку, читали Тарасові поезії, і захоплено послухали екскурсію жовківським музеєм в замку. Безсмертне Шевченкове слово буде жити у віках!
Цікаві факти з книги шевченкознавця Леоніда Ушкалова "Шевченко від А до Я":
(малюнки Анастасії Стефурак)
Ґравюра
26 червня 1857 року, наприкінці свого десятилітнього заслання, Шевченко писав у щоденнику: «З усіх мистецтв мені тепер найбільше подобається ґравюра. І недарма. Бути гарним ґравером — значить ширити в суспільстві прекрасне й повчальне. Значить бути поширювачем світла істини. Значить бути корисним людям і вгодним Богові. Найпрекрасніше, найшляхетніше покликання ґравера.
Скільки найчудовіших творів, доступних лише багатіям, скніло б у похмурих галереях без його чудотворного різця? Божественне покликання ґравера!». Шевченко добре знав, що таке ґравюра, бо ще 1844 року видав цілу серію таких робіт під назвою «Мальовнича Україна». А після заслання він вирішив цілком присвятити себе ґравюрі.
Спершу зробив ґравюру з ескіза Бартоломе-Естебана Мурильйо «Свята родина». Потім — ґравюру з картини Рембрандта «Притча про робітників на винограднику»… Він став видатним майстром ґравюри. 4 вересня 1860 року на урочистих річних зборах Санкт-Петербурзької Академії мистецтв ім’я Шевченка під звуки сурм і литавр прозвучало серед імен щойно обраних членів Академії. У врученому йому дипломі сказано: «Академія мистецтв за майстерність та пізнання в справі ґравюри визнає й шанує художника Тараса Шевченка своїм академіком…».
Живопис
Шевченко був професійним живописцем. Малювати олійними фарбами він почав учитися, мабуть, іще на початку 1830-х років у професора Віленського університету Йонаса Рустемаса. Інакше звідки йому було знати, щó говорив на заняттях Рустемас своїм учням? А Шевченко пам’ятав це все життя.
Уже 1855 року він писав Броніславу Залеському: «Ти питаєш мене, чи можна тобі взятися за пензель і палітру. Мені важко відповісти тобі на це й щось порадити, бо я давно не бачив твоїх малюнків». Мовляв, я можу сказати тобі хіба те, що говорив колись своїм учням Йонас Рустемас: «Шість років рисуй і шість місяців малюй, то й будеш майстром».
Так чи ні, свою кар’єру професійного митця Шевченко розпочав 1832 року з декоративного живопису, працюючи в артілі художника-декоратора Василя Ширяєва. А потім буде така солодка свобода й омріяна Академія мистецтв, де Шевченко спеціалізувався на малюванні олійними фарбами. Він став улюбленим учнем великого Карла Брюллова, навіть жив у його розкішній майстерні. «І щó ж я робив? Чим я займався в цьому святилищі? — спитає сам себе поет на засланні через багато-багато років. — Я добре знав, що живопис — моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таїнства, та ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто й копійки не заплатив, і які урешті-решт позбавили мене свободи, і які, попри всемогущу нелюдську заборону, я все-таки крадькома ліплю… Їй-бо, дивне це невгамовне покликання». Певна річ, покликанням Шевченка була поезія, але на світ він дивився очима живописця.
Пісня
Ми кажемо «пісня», італійці — «canzone», французи — «chanson», німці— «lied», англійці — «song»… А що воно таке? Хтось відповість, що це музично-словесний твір. А хтось пригадає рядки «Сонетів до Орфея» Рильке: «Є непізнáнні жалі, / смерті незнана є суть, / марне бажання — збагнуть / тайни любові. / Тільки пісні на землі / сяють, святкові», — де пісня постає знаком причетності людини до найглибших таємниць світу.
Якщо це й справді так, то хто-хто, а ми, українці, повинні дуже глибоко відчувати і сенс жалів, і сенс життя та смерті, і сенс любові, бо ми — співоча нація. Пісня для нас — «ковчег Заповіту». Ми всотуємо її з молоком матері. Пам’ятаєте, як Олександр Довженко в «Зачарованій Десні» згадував своїх малих братиків? «Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співати почали. Було як вилізуть всі четверо на тин, сядуть рядочком, як горобці, та як почнуть співать. І де вони переймали пісні, і хто їх учив? Ніхто не вчив. Коли вони померли від пошесті зразу всі в один день, люди казали: “Ото Господь забрав їх до свого ангельського хору”»…
Хтозна, коли почав співати Шевченко, але, мабуть, теж дуже рано. І певно, його, так само, як і братів Довженка, ніхто не вчив пісень, а знав він їх силу-силенну. Поет просто не міг уявити Україну без пісні.
Ось як він змалював її в одному з листів до Андрія Козачковського, написаних у далеких азійських степах. Дніпрові кручі неподалік Переяслава, літній вечір, тиша, видно далеко-далеко. «…Ми довго не могли промовити й слова, аж доки, нарешті, біла, ледь-ледь помітна цяточка не заспівала: “Та яром, яром за товаром…“. Чудесний вечір! Чудесний край. І дивовижні пісні!». І щó ж у тих піснях? Воля. Для Шевченка історія «прекрасної, могутньої, свободолюбної України» — це історія її вікової борні за волю. Україна, — каже поет, — «не давала своєї слави на поталу, топтала ворога-деспота ногами і вільна, незаймана помирала.
Недаром такі сумні та печальні наші пісні, такі задумливі мої земляки. Їх складала свобода, а співала тяжка одинока неволя». І це дає нам віру в самих себе. Може, якраз тому поет так любив співати рідні пісні. Талант Шевченка, — казав Михайло Максимович, — знайшов свій яскравий вияв і в живописі, і в поезії, але «найсильніше й найкраще — у виконанні українських народних пісень»… Уявіть собі картину. Салон графині Анастасії Толстої. Гості всідаються на свої місця. Шевченко підходить до фортепіано, повертається обличчям до слухачів. Зараз він буде співати свої улюблені пісні. Йому акомпанує учень Бетховена, піаніст-віртуоз Антоні де Контський… Мить, друга. Починає звучати «Зіронька»…
Фотографія
1826 року, приблизно тоді, коли дванадцятилітній Шевченко шукав собі в Лисянці й Тарасівці вчителя малювання, у далекій Франції з’явилося досі небачене «малювання світлом» — фотографія.
Сáме цим роком датують славетний «Вигляд з вікна» — перший у світі фотознімок, чиїм автором був французький аристократ і винахідник Жозеф Нісефор Ньєпс. Слід сказати, що мода на фотографію ширилася дуже стрімко. У 1850-х роках чимало любителів фотографії було вже навіть у «степу безкраїм за Уралом».
Так, у червні 1855 року Шевченко писав Броніславові Залеському: я «не дуже радий, що ти займаєшся тепер фотографією, вона в тебе відбирає зараз багато часу, а потім, боюсь, ти захопишся нею, коли з’являться прийнятні результати. Це справа хімії і фізики, а тобі як художнику це зашкодить. Якою б спокусливою не була фотографія, та все ж таки вона не містить високого прекрасного мистецтва».
Отже, Шевченко не вважав фотографію за високе мистецтво. Але яка ж це прецікава річ! Недарма поет і сам захопився нею ще на засланні. Однак справа придбання фотообладнання, яке треба було замовляти аж у Німеччині, якось не пішла на лад.
А от після заслання Шевченко, як і дехто з його знайомих-художників, цілком міг стати професійним фотографом. Принаймні його друзі казали, що ліпшого засобу заробити на шматок хліба поетові годі й шукати. Бути фотографом?! Нізащо! Надто вже глибоко запала в душу поета думка про те, що фотографія не є високим мистецтвом. От ґравюра — то так!"
Немає коментарів:
Дописати коментар