У пелюстках червоної рути...

 4 березня - день народження Володимира Івасюка. 

Торкнулись пальці клавішів блискучих

Й застигли звуки у повітрі, мов туман …

Полилась музика. Спокійна – та пекуча,

У далечінь, в безкрайній океан.

Полилась, попливла на всіх вітрилах,

Запахла цвітом спілої зорі …

Невже людина чудо це створила,

А, може, спів небесних це створінь?

А, може, танців це чарівні звуки,

Чи вранішня росиця на траві ?

Ні, це чарівні музиканта руки,

Та ніжне серце і душі вогні.

В просторі плину століть

Часом з’являються постаті,

Якими пишається світ,

Які мов посланці із космосу…

Один з них – це Володя Івасюк,

Співочий світоч із народу - і по праву, -

Його пісні лиш радість і любов несуть,

                     

А він зазнав і підлості і зради.

                      

Писав Володя музику класичну,

                      

І до спектаклів музику писав.

                      

Хоч вже закінчив інститут медичний,

                      

Та музику він більше все ж кохав.

 

Пісні Володі – це скарбниця України,

Такої популярності ніхто не знав.

Цей водограй співав через вогонь і стіни,

Про матір, квіти, про любов співав …

 

Талант мов джерельна водиця,

Мов птаха, тріпоче у серці,

Його не зламає і криця,

Його не спіймати, не стерти.

Напевно не знали цього

Радянські нудні бюрократи,

І птаху підбили крило,

Не дали у небо злітати.

«Червона Рута» линула над світом,

В домівках, вулицях, і телерадіоефірі,

Не признає чиновник, і не вірить,

Народ признав і полюбив, повірив.

За що, ну чому так все сталося?

Хто ж злочин зробив проти нього?

У небі пісня дзвінка обірвалась…

Не вберегла Україна пісенного генія свого…

 

 Ще в той пам'ятний день, як Володя родився,

Люди йому заподіяли лиха: 

З халатності лікар щось не додивився,

І розчин кислотний закапав  в повіки.

Дитя нерозумне заплющило очі,

І це врятувало малого Володю,

Скотились по личку дві чорні доріжки,

Мов чорнії сльози – провісники долі.

 Провісники долі або Божий знак,

Що лиха зазнає в житті цей юнак.

Хтось не сприймав його творчість уперто,

А хтось заздрив славі його – в житті, і посмертній.

Хтось просто байдуже пройшов стороною.

Хтось знав – та боявся КДБ з Москвою. 

Хто ж винен, що страшний цей злочин

Так нерозкритим досі і зостався ?

Хто ж посприяв, що кат-злочинець

В Брюховецькому лісі заховався ?

 

Той день, сльозами смутку оповитий

Собі у коси заплела весна.

Стояв народ сумний, і зляканий, збентежений,

А в їх серцях ще свіжа рана, борозна…

Його мелодії – це ніби промінь світла

Це ніби крик душі, палкий вогонь.

І кожна пісня, мов маля тендітне,

Черпає силу духу і тепло долонь.

 

О, люди, люди! Може, досить вже терпіння ?

Трагічна смерть Володі кличе до спокути

Одна надія –  на людське сумління,

Не маємо ми права, щоб забути

Поета, Композитора, Митця!

Пошли нам, Боже, віри, мудрості і сили

Дізнатись гірку правду до кінця

І дати його пісні другі крила.

скульптор Любомир Кукіль памятник Івасюку в Брюховичах:

 

усі вірші - авторські, Марії Демків (урок-реквієм пам'яті Володимира Івасюка)